Доля чи шанс?

Кожному з нас доля дарує шанс. Інколи така нагода буває один раз на все життя і потрібно не проґавити її. Все ж таки моя думка така, що керувати долею повністю неможливо. Можна стати її співавтором і разом з нею творити своє життя.

У свої шістдесят років я часто собі ставлю запитання: «Чи успішна я людина?» І, чомусь, одразу думками лечу в далекі і такі близькі роки мого дитинства. Близькі, тому що майже кожен новий день ці роки заново проживають зі мною моє життя і мені по - новому допомагають переосмислювати його. Якби не було мого села, батьківської хати, де я зробив перші кроки, то чи став би я саме таким, як є, самим собою?

А ріс я, коли мама працювала на городі, у ночвах, на лісових галявинах серед суниці та чорниці, разом із боровичками та лисичками, тендітними берізками та пухнастими сосонками. Узимку я слухав зворушливі оповіді бабусі про Бога, про добрі справи, про жінку, яка покинула свою хату й пішла ростити внуків. І, звичайно, казки про добро і зло, про берізки, на яких висять курточки та новенькі черевички, про галявини звіробою, на яких розсипані цукерки «Червоний мак» та «Кара-кум» і … йшов їх шукати. І яке було розчарування, коли на берізках не висіли курточки, не було на галявинах цукерок. Але ти ставав до праці: різав перші гілочки для майбутнього віника, зривав перші суцвіття звіробою для майбутніх ліків. А потім приходив успіх. За зароблені власні кошти купував собі новий одяг й усвідомлював, що ти чогось вартий. На все життя запам’яталося, з якою гордістю я віз із Гомеля хліб, куплений за продані ягоди. Цей хліб був найсмачніший у моєму житті! Змалечку привчений до праці і до приказки «очі бояться, а руки роблять», я йшов у життя, знаючи, що тільки завдяки праці зможу досягти успіху.

Я погоджуюся з китайським філософом Лао-Цзи, який сказав: «Довгий шлях починається з першого кроку». Це не просто вислів. Це — глибока життєва філософія і навіть кредо деяких людей. Більшість із нас прагне бути успішним, але не всі досягають своєї мети. Адже для цього потрібні такі риси характеру як цілеспрямованість, рішучість, упевненість, здатність сконцентруватися й повністю присвятити себе справі.

По-перше, початковий крок є найважливішим, адже на шляху до здійснення своєї мрії часто доводиться боротися з самим собою: ми вимушені робити те, чого не хочемо, і відмовлятися від того, що робимо із задоволенням.

По-друге, саме перший крок зазвичай і стає мотивацією для подальших дій, а рішучий, вдалий початок здатен надихнути на великі звершення.

По-третє, повинен бути приклад людини, яка досягла певного успіху.

І ось таким прикладом для мене став батько. Він усе життя працював трактористом. Мати інколи мені говорила: «Учись, бо як не будеш учитися, то станеш трактористом». Тож думав, що професія механізатора – одна із непрестижних, і людина, яка працює на тракторі, ніколи не відчуває насолоди від своєї роботи. Тільки ставши дорослим, я зрозумів, як батько любить свою професію, що це – його стихія. І слова: «Як не стане трактора – я помру!» – стали пророчі. До сімдесяти років він працював у лісі, відчував себе щасливим, здоровим, і, два роки проживши на пенсії, помер. Чи був він успішним? Сьогодні я точно можу сказати: «Так!». Завдяки своїй праці він мав достаток у домі. У селі завжди називали його «трудягою». Цим званням він завжди пишався і вчив нас поважати людей-трударів, брати з них приклад. На шляху до успіху і щастя він помилявся та щось втрачав. Але разом з тим попереду його чекали нові досягнення, радощі й перемоги.

Оптимізм і позитивне мислення – це головні риси успішної людини, а разом з тим і більшості моїх односельців. Вони знаходили позитивне навіть у критичних ситуаціях.

Чому я став вчителем? У цьому велика заслуга мами. Я мріяв стати артистом, мав чудовий голос, музикальний слух. Трирічним хлопчиком мене ставили на стілець і я співав: «… дорогой длинною да ночкой темною...». Усі казали, що буде артист. Тільки мама, подивившись на мене, як я вчу меншого брата читати, якось сказала, що я – майбутній вчитель. Любов до книги, до народної мови прищеплювала саме вона. А любов до пісні передалася мені від мами з молоком. Я пам’ятаю її завжди в пісні: пасемо череду корів – співаємо, збираємо ягоди в лісі – співаємо, я першим голосом, а вона другим. А як збиралися рідні, то їх тужлива пісня, здавалося, долітала до самого Бога і хвилювала не тільки мою, а і його душу. Душа народжує пісню, і ти раптом розумієш, що мелодію до неї творять стоголосі ліси, дзвінкі потоки маленької річечки Аткильні , яка пробиває своє срібне джерельце серед зелених дібров. Удень купається в ньому сонячне проміння, а вночі зірки милуються своєю красою. У цих краях гартувалася кров і душа моя. Тож чи мав я право стати неуспішним, маючи таких рідних, народжений у найпрекраснішому куточку Полісся, який ніколи в житті не проміняю на закордонні курорти? Чи мав я право народити і виховати своїх дітей успішними, але байдужими до свої землі, до людей? Звичайно, ні. Вони стали моєю гордістю, моїм продовження, хай не на педагогічній ниві, а на життєвій. А доля за мою правду й доброту до людей подарувала гарну і мудру дружину, з якою ми прожили уже сорок років і яка стала для мене ЖИТТЯМ. Пропрацювавши майже весь вік учителем, я жодного дня не пожалкував, що обрав цю професію. Мене не стане, але я буду жити у серцях своїх учнів. Хай забудуться мої слова, вчинки, але те, що я був у їхньому житті учителем – цього ніхто не забуде. Хіба це не успіх?

Про те, як стати успішною людиною, написано сотні книг і статей, знято тисячі відео. Але більшість авторів приділяє увагу саме тому, як побудувати бізнес та розбагатіти. Справжнє щастя закладено всередині самої людини. Це світлий стан душі й розуму.

Ймовірно, зараз у вас виникло питання: «А який зв'язок між відсутністю прихильності до матеріального й успіхом?». Адже успіх, як ми знаємо, вимірюється матеріальними цінностями: кількістю нулів на банківському рахунку, розміром будинку, маркою машини й брендами одягу. Заради цього люди і прагнуть успіху...

Але саме в цьому і полягає головна помилка. Намагатися зосереджуватися треба не на матеріальних речах, а на щасті. Адже головним критерієм справжнього успіху і є щастя. Що найдивніше – цей важливий елемент успіху вже є в душі кожного з нас.

Озирніться й подумайте: чи своїм життям ви живете і чи свої мрії прагнете втілити? Можливо, те, чого ви так хочете, насправді лише чужа цінність, ідеал, нав'язаний кимось іншим? Як стати успішним? Запам'ятайте просту істину: єдиний шлях до успіху – бути собою.

 Отак я думав, що все вже в житті відбулося, що нового вже не повинно нічого бути, хіба що на пенсію відправлять… Готувався і продумував, чим буду займатися і раптом – ні, я для чогось знадобився – став учасником проєкту «Мирна школа». Пам’ятаю, у жовтні завітали до нашої школи гості. «Мирна школа» – що воно таке? Нічого не було зрозуміло. Думаю, знову хтось щось нездійсненне придумав. Після уроків зібрали нас. Один одному виказали своє невдоволення, що забирають час, але ж прийшли послухати. Заповнили анкети, і я, щоб якось розслабиться, почав оформляти відповіді майже твором. Якби мені запропонували стати добровільно учасником, то я на пенсію пішов би, а не в лідери. Не вірив, що воно втілиться в життя, що можна якось уникнути конфлікту. Те, що я побачив у перший день курсів, дуже вразило: вісім годин висидіти на заняттях і не відчути втоми - я не повірив би нікому. Партнерами нашими були вчителі ніжинських шкіл. Хто Ніжин і хто Ріпки? Я цю різницю знав ще з інституту. І знову диво: за один день ми стали дуже близькими людьми, не соромилися розповідати про себе незнайомим людям. І в кінці проєкту всі ми змінилися: молодші стали старшими, старші стали молодими. А головне ми стали одним колективом Уявіть, за тиждень. У школі я пропрацював тридцять років, і не кожний міг завоювати мою симпатію, не кожному довірився розкрити свій настрій. Прийшов день прощання, він мені чимось нагадав останній день в армії. Їхав я додому зовсім не таким. До учнів теж прийшов не таким. Виявляється, можна себе стримувати, не конфліктувати вдома з рідними та керувати своїм настроєм. А вчителі-медіатори стали близькими друзями, з якими хочеться спілкуватися, щось творити. І от ловиш себе на думці:може, це шанс від Бога змінити себе на краще, змінити близьких людей, дітей, світ. Я повірив у себе, друзів. Я буду змінювати світ на краще разом із нашою командою. Це теж успіх, що вибрали мене, що я став одним із перших втілювати у життя цілі цього проєкту. Створити світ без конфліктів – мрія багатьох людей. І цю мрію я прагну реалізувати. А успіх уже видимий. Проєкт активно працює в школі. Робити людей щасливими – сенс мого життя. Слово «успіх» походить від слова «встигнути». Встигнути жити, творити, створювати, змінюватись, досягати... 

Генрі Форд говорив, що «час не любить, коли його витрачають даремно»!. Думаю, що люди, які прочитають мою поезію, задумаються: яке коротке життя і що воно значить для людини.

Моє село

І знову я додому з сумом їду, душа болить і в спомини летить,

Коли село жило - не помирало, коли життя кипіло кожну мить.

Пригадую густі сосонки, як повернути з Гути до села,

А серед них – малесенька доріжка через лісок в село вела.

Бувало йдеш собі, а на доріжці сидять такі пахучії грибки;

Туди – сюди швиденько повернувся і йдеш з дарунками додому напрямки.

Петля і в’юниться доріжка: праворуч – сосни, ліворуч – березняк,

Аж гульк – і вирина Чижівка, не сподівався на село ніяк.

Ліворуч стоїть хата діда Гришки, і баби Насті потонула у садку;

Кружляють бджоли над обійстям, і дід запрошує покуштувать медку.

Іде з ковінькою Іван Микитич (колись він каруселю нам зробив)

Добрячий чоловік, «на село» частенько до Киреїхи на лавочку ходив.

А баби Стьопи ледь помітна хустка серед картоплі на городі маячить.

Весь час в роботі – пам’ятаю прядку, і тонка ниточка в руках пружить.

А далі Циган, Настя Репа, Гапич – такі свої, іще усі живі.

Стоять хатки бадьорі й чепурненькі, заборчики прикрашують нові.

Як не згадать Володьку Цимирина – гармоніста на усе село.

Чи проводи, хрестини, чи весілля – без нього ніколи не було

А тітка Юля, хресна, мамка, Валька танцюють краков’як аж курява стоїть.

А потім сумна пісня разом із сльозою тужливо над селом бринить.

А ось і хата наша зустрічає мене тремтливим шепотом кленів,

Шумлять роками велетні крилаті, чекають в гості своїх господарів.

А у дворі бабуся сушить ліки: безсмертник пахне, п’янить звіробій,

Збирає ціле літо і нас навчає – де медунка, м’ята, лікоподій, деревій.

А мама завжди в хусточці біленькій наводить лад в своєму квітнику,

Кругом у неї все в жоржинах. Живи, рідненька, і життю радій

Не думала, що знайдеш вічний спокій саме в дворі, у красі такій.

Ой, раптом серце так затріпотіло: з-за річки гул доноситься якийсь –

Це ж батько наш на тракторі з роботи їде – це гуркіт тільки його і не чийсь.

І його я ніколи не забуду, для мене він життя дороговказ,

Любити працю, батьківщину – матір – такий завжди давав він нам наказ.

Такого трударя ще пошукати треба, робив усе красиво і бігом.

Він сім десятків років працював у лісі, порядок мав завжди і кругом.

А пригадались Сожеві світанки, як рибу ми ловили в Старику,

Туман над озером, і тихий плескіт риби, і хресного Бориса теплую руку.

Як хресні Юля, Настя, Нюся несуть цукерки нам на Новий рік

І їхньою любов’ю був зігрітий не на день, а на цілий вік.

І серце в грудях трепетно заб’ється, і сум, і радість болем забринить.

Душа моя немов з-за граток рветься і пташкою в гніздо своє летить.

Село моє, для мене ти єдине, як мати рідна, як саме життя,

Як хліб землі, як пісня лебедина, не стане тебе – впаду у небуття.

Автор:

Учитель української мови та літератури

Ріпкинської ЗОШ І-ІІІ ст. №2

Ріпкинського району Чернігівської області

Хололієнко Олександр